Франція повинна пожертвувати сім-вісім мільйонів і придбати цю галерію по смерті багача… Щождо рідкощів, то моя колекція справді варта того, щоб про неї говорити…
— Але як могли ви, такий заклопотаний, з вашими достатками, чесно заробленими в торгівлі…
— Аптекарським крамом, — урвав Попіно. — Як я спромігся…
— Ні, — відказав чужинець. — Але де ви взяли часу на розшуки? Адже рідкощі не самі до вас приходять…
— У батька вже було ядро колекції, — сказала віконтеса Попіно, — він любив мистецтва й гарні речі, але найбільшу частину своїх скарбів він має від мене…
— Від вас, пані?.. Ви така молода і вже піддалися цьому порокові, — сказав один російський князь.
З росіян такі наслідувачі, що всі недуги цивілізації на них зразу ж позначаються. Тандитництво в Петербурзі буяє, а що народ цей з природи хоробрий, то росіяни в цій, мовляв за Ремонанком, статті, так набили ціну, що зібрати колекцію зробилось неможливо. І цей князь приїхав до Парижу виключно за для колекції.
— Цей скарб, княже, — сказала віконтеса, — дістався мені в спадщину від кузена, який мене дуже любив, а він з 1805 року, більш як сорок років, збирав по всіх країнах, головне в Італії, оці всі шедеври…
— Як же його звати? — спитав мілорд.
— Понс! — відповів президент Камюзо.
— Він був чарівний, — ніжним голоском обізвалась президентова, — дуже розумний, оригінальний і до того ж щирий. Це віяло, на яке ви любуєтесь, мілорде, — воно належало колись панії Помпадур, — він подарував мені якось уранці й сказав чудові слова, які дозвольте не повторювати…
І вона глянула на дочку.
— Що ж він сказав, пані віконтесо? — спитав російський князь.
— Слова його варті віяла!.. — відповіла віконтеса, у якої ця відповідь зробилася вже стереотипною. — Він сказав мамі, що вже час тому, що було в руках порока, перейти до рук чесноти.
