посланий німцеві на вулицю Броден. Шмуке взяв папера, прочитав його, побачив, як його трактовано, і впав, як стій, не розуміючись на поводженні в справах. Ця порошинка заткнула йому серце. Топінар підхопив Шмуке на руки; вони стояли тоді коло нотаревого ґанку. Проїздив візник, і Топінар посадив на нього бідного німця, якому кров ударила в голову. В очах у нього помутилось, але музикантові стало ще сили віддати Топінарові гроші. Від цього першого нападу Шмуке не загинув, але вже не очутився, робив тільки несвідомі рухи, нічого не їв. Помер він за десять день, ні на що не скаржившись, бо зовсім не говорив. Доглядала його пані Топінар, а поховано його скромно поруч із Понсом заходами Топінара, єдиного, хто йшов за труною цього сина Німеччини.
Фрезьє призначено на мирового суддю; він дуже близький до президентової родини, і президентова його дуже цінить — вона навіть не схотіла, щоб він одружився з дочкою Табаро й обіцяє незрівняно більше вправному дільцеві, якому вона, як каже, зобов'язана не тільки придбанням Марвільских луків та котеджа, а ще й обранням пана президента за депутата на загальних перевиборах 1846 року.
Мабуть усім цікаво знати, що ж сталося з героїнею цієї, на жаль, аж надто правдивої в своїх деталях, — історії, яка доводить, коли поєднати її з попередньою історією, з якою вони ніби сестри-близниці, що характер є велика соціяльна сила. Ви здогадуєтесь, о аматори, знавці та купці, що мова мовиться за Понсову колекцію! Для цього досить буде послухати розмову в графа Попіно, що недавно показував свою чудову колекцію чужинцям.
— Ви посідаєте справжні скарби, пане граф, — сказав один визначний чужинець.
— О, мілорде, — скромно відповів граф Попіно, — що до картин, то ніхто — я вже не кажу в Парижі, але й у цілій Европі, — не може змагатися з одним незнайомцем, євреєм Елі Маґусом, старим маніяком, ватажком картиноманів. Він зібрав щось із сотню картин, які можуть відбити аматорам охоту складати колекції.
