— Дуже благородно, — сказала президентова, — що він хоче збагатити служника, який жалкує за нашим кузеном. А мені страшенно шкода, що ми з паном Понсом через дріб'язок посварилися; коли б він прийшов, ми б йому все простили. Знаєте, дружина мій без нього скучає. Пан де-Марвіль у розпачу був, що не одержав повідомлення про його смерть, бо він шанує родинні обов'язки й пішов би до церкви й на похорон, а я теж пішла б на панахиду…
— Скажіть наготувати угоду, — сказав Годісар, — о четвертій годині я приведу до вас німця… Не забудьте, пані, нагадати про мене вашій чарівній дочці, віконтесі Попіно, хай перекаже моєму славетному приятелеві, своєму доброму й чудовому тестеві, великому державному діячеві, який я відданний усій його родині і як сподіваюся й надалі його високого заступництва. Його дядькові, судді, я зобов'язаний своїм життям, а йому самому — своїм достатком… Від вас і від дочки вашої я хотів би мати ту високу пошану, яку мають люди при достатках і на становищі. Я хочу кидати театр і зробитись поважним.
— Ви вже поважний, пане! — сказала президентова.
— Ви чарівна! — відповів Ґодісар, цілуючи суху руку пані де-Марвіль.
О четвертій годині в кабінеті нотаря Бертьє зібрались: передусім Фрезьє, що склав мирову угоду, потім уповноважений Шмуке — Табаро, нарешті й сам Шмуке якого привів Ґодісар. Фрезьє потурбувався покласти шість тисяч франків, що Шмуке просив, і шістсот франків першого внеску ренти на стіл нотареві перед очі Шмуке, який, побачивши стільки грошей, геть спантеличився й зовсім не слухав угоди. Нещасний, якого Ґодісар спіймав, коли він вертався з кладовища, де розмовляв із Понсом і обіцяв незабаром з'єднатися з ним, був не зовсім при розумі, події й так схитнули йому душу. Тож він не слухав вступу до угоди, де сказано, що він діяв під проводом пристава Табаро, свого вповноваженого й повіреного, та викладено підстави позову, що подав президент в інтересах своєї дочки. Німець грав сумну ролю, бо підписуючи угоду,
