тисячі франків і ще п'ятсот на помешкання — дві тисячі. Хочете, я дістану вам дві тисячі франків дожиттьової ренти… добре гарантованої?..
— А дутюн?
— Дві тисячі чотириста!.. У вас, дядьо Шмуке, це тютюном зветься?.. Дадуть вам і тютюну. Отже, дві тисячі чотириста франків дожиттьової ренти…
— Це не фсе! Я хочу пефну сума котіфкою…
— На пришпильки!.. Звичайно! От і німці, наївними називаються! Старий Роберт Макер!.. — подумав Ґодісар. — Що ж ви хочете? — ще раз запитав він. — Тільки на цьому вже кінець.
— Це щоп сплатійть звященні порг.
— Борг! — подумав Ґодісар. — Що за шахрай! Гірший за аристократа! Зараз він векселя вигадає! Треба швидше кінчати! Фрезьє теж не дуже завбачливий! Який борг, любий? Кажіть!..
— Отин тільки лютина блакаф за Бонсрасом за мною… У нього гарненький тіфчинка з чутові фолосся… мені зарас сталося, що я пачу тух моєї пітні Німеччина, яку мені не фарт було покидайть… Бариш не топрі до німець, тут з нас клузуйт… — сказав він, киваючи головою, так ніби людина, що добре розуміє життя на нашій землі.
— Він божевільний! — подумав Ґодісар.
І від жалю до цього простака в директора підступили до очей сльози.
— А, фі розумійть мене, бане тиректор! Тіфчинка ця в Добінара, що служійть у оркестра й сапалюйть лямпа. Бонс його любиф й топомагаф йому, фін один буф на похорон мого єтині бриятель, у церкви й на клатовищ… Я хочу три тисяч йому й три тисяч тіфчинка…
— Бідолаха!.. — подумав Ґодісар.
Лютого вискочня зворушило оце благородство і вдячність німцева за те, що для світу було дрібницею, а для цієї овечки божої важило, як та шклянка води
