збагачення товариства Ґодісара, директори прислали Понсові срібну групу, приписувану Бенвенуто Челліні, якої ціна викликала в фоє цілу розмову. Говорили про тисячу двісті франків! Чесний бідолаха хотів вернути подарунка! Ґодісар мав силу клопоту, поки той прийняв.
— Ох, коли б то ми могли знайти отаких-о акторів! — сказав він своєму спільникові.
Це подвійне, зокола таке спокійне, життя турбував тільки порок, що до нього схилився Понс, ота запекла потреба в гостях обідати. Тож Шмуке, добрий німець, коли тільки бував у помешканні, як Понс одягався, завжди оплакував цю згубну звичку.
— Коліп ще це йому хоч у тіло йшов! — було скрикне частенько.
І Шмуке мріяв, як би то сцілити приятеля від ганебного порока, бо справжні друзі мають у моральній галузі ту витонченість, якою визначається нюх у собак; вони чують лихо своїх приятелів, доходять його причин, клопочуться ними.
Понс, що завжди носив на мизинці правої руки діямантову каблучку, яка за Імперії була доречна, а тепер зробилася смішною, Понс, що був занадто трубадуром та французом, не мав на обличчі божественної ясности, яка прикрашала жахливу Шмукову бридоту. Німець по мелянхолійному виразу свого приятеля пізнавав, що паразитництво його й само дедалі важчало й щораз на більші труднощі натрапляло. Справді, в жовтні 1844 року число домів, де Понс обідав, було, природна річ, дуже обмежене. Бідолашний дириґент, який мусів, обертатися вже тільки в родинному колі, аж надто поширив, як побачимо, саме розуміння слова родина.
Колишній лавреат був двоюрідний брат першої дружини пана Камюзо, багатого шовкоторговця з вулиці Бурдоне, панни Понс, єдиної спадкоємниці одного з славетних братів Понсів, двірських вишивальників, що в їхньому підприємстві батьки музикантові були вкладниками після заснування його перед Революцією 1709 року, а 1815 року це підприємство купив пан Ріве у батька першої панії Камюзо. Той Камюзо, покинувши справи тому аж десять років, був член генеральної
