його. У халаті, босоніж, із розпаленою головою, колекцонерові стало сили пройти двома вуличками між буфетами та шафами, що переділяли залю навпіл. Він полічив усе господарським оком, і з першого погляду музей видався йому в порядкові. Хотів уже вертати, та ось погляд його спинився на портреті Ґреза, повішенім намість „Мальтійського лицаря“ Себаст'яна дель-Пйомбо. Підозра майнула в його голові, як блискавка по хмарному небі. Він подивився на місце, де були його вісім найголовніших картин, і побачив, що всі вони замінені. Очі в бідолахи затуманились, сили його покинули, і він упав на паркет. Знепритомнів Понс так глибоко, що пролежав аж дві години; знайшов його Шмуке, коли, прокинувшись, вийшов із своєї кімнати, щоб навідатись до приятеля. Шмуке через велику силу підняв мрущого й поклав його в ліжко; та коли він заговорив до цього майже що мерця й побачив його холодний погляд та почув від нього незв'язні й беззмістовні слова, бідний німець не тільки не стерявся, а ще й виявив героїзм дружби. Від розпачу його, дорослу дитину, охопило надхнення, як буває це в люблячих жінок та матерів. Він нагрів серветки (знайшов їх), обгорнув ними Понсові руки, поклав їх на живіт, потім узяв руками його вогке та холодне чоло і напруженням волі, гідним Аполонія Тіянського, викликав у ньому життя. Він поцілував приятеля в очі, як ті Марії, що їх італійські скульптори різьбили на барельєфах, так званих Pietá, цілують Христа. Це божественне зусилля, це вливання одного життя в друге, цей подвиг матері та коханої завершився цілковитим успіхом. За півгодини Понс, нагрівшись, знову прибрав людської форми: живий блиск зайнявся в його очах, зовнішня теплінь зрушила його органи. Шмуке дав Понсові напитись мелісової води з вином, дух життя пройняв його тіло, розум знову заблищав на його чолі, допіру ще бездушному, як камінь. Понс зрозумів тоді, якій святій відданості, якій могутній дружбі завдячує він своїм воскресінням.
— Коли б не ти, я помер би! — промовив він, почуваючи на обличчі теплі сльози доброго німця, що заразом сміявся й плакав.
