єдине, якого ніхто не почув, і пішов із обома торговцями до дверницької.
— Пані Сібо, — сказав нещасний Понс, коли дверниця вернулась, — вони пішли?..
— Хто… пішли? — спитала вона.
— Ті люди?
— Які люди?.. Так ви людей бачили? — сказала вона. — У вас зараз був підступ лихоманки, коли б не я, ви у вікно плигнули б, а тепер ще про людей мені торочите… Чи ви завжди такий будете?..
— Як, отут допіру не було пана, якого ніби то родичі до мене послали?..
— Знову ви упираєтесь, — вела вона. — Знаєте, де вас треба було б посадити, їй-богу? У Шарантон!.. Вам люди ввижаються…
— Елі Маґус! Ремонанк!…
— Ах, Ремонанка ви могли побачити, бо він приходив сказати мені, що моєму бідному Сібо погано, і я коло вас уже не буду. Сібо передусім, чи бачите! Коли чоловік мій хворий, то мені ні до кого діла немає. Спробуйте заспокоїтись та поспати годин кілька, бо я послала оце по пана Пулена і з ним прийду… Випийте й лежіть.
— Так у мене в кімнаті нікого не було, отут, допіру, коли я прокинувся?..
— Нікого! — сказала вона. — Ви мабуть, побачили Ремонанка в дзеркалах.
— Ваша правда, пані Сібо, — сказав хворий, зробившись слух'яний, як ягня.
— Ну, от ви й заспокоїлись… Прощайте, янголе, не хвилюйтесь, я зараз прийду.
Коли двері до помешкання зачинились, Понс поєднав свої останні сили й підвівся, бо думав сам собі:
— Мене дурять! Мене обкрадають! Шмуке — дитина, він сам у пастку полізе!..
І хворий, захоплений бажанням з'ясувати жахливу сцену, що здавалась йому для видива надто реальною, дійшов до дверей своєї кімнати, через силу відчинив їх і потрапив до залі, де вигляд любих йому полотен, статуй, фльорентійської бронзи та порцеляни підживив
