тисяч, бо невідомо, скільки часу воно лежатиме в крамниці… Є шедеври, які продаси тільки через десять років, і від відсотків за цей час купівельна ціна подвоїться, але цю суму я сплачу готівкою.
— У нього в кімнаті є ще цінні шибки, емаль, мініятюри, золоті та срібні табакерки, — зауважив Ремонанк.
— Чи можна їх оглянути? — спитав Фрезьє.
— Зараз подивлюся, чи він добре спить, — відказала Сібо.
І на дверничин знак три хижі птахи ввійшли.
— Там шедеври! — сказав, показуючи на залю, Маґус, у якого кожна волосинка тремтіла в синій бороді, — але тут багатства! І які багатства! У королів немає кращого в скарбах!
Очі в Ремонанка, зайнявшись від табакерок, блищали карбункулами. Фрезьє — спокійний, холодний, як змія, що звелася на хвоста, — витягував пласку голову й стояв у позі, в якій художники малюють Мефістофеля. Ці три своєрідні скупці, що жадали золота, як дияволи райської роси, мимоволі всі разом глянули на власника таких багатств, бо він кинувся вві сні, як це буває від кошмару. Зненацька від цих трьох диявольських проміннів хворий розплющив очі й проразливо закричав.
— Злодії!.. Ось вони!.. Рятуйте!.. мене ріжуть!
Очевидячки, він снив увіч, бо схопився на ліжку, очі йому викотились, побіліли, застигли, він не міг поворухнутись.
Елі Маґус із Ремонанком мерщій подалися до дверей, але їх прип'яло до порогу криком:
— Тут Маґус!.. Мене зраджено!..
Хворий прокинувся від інстинкту збереження своїх скарбів, що принаймні дорівнювався інстинктові самозбереження.
— Хто цей добродій, пані Сібо? — скрикнув він, затремтівши, коли побачив Фрезьє, що стояв нерухомо.
— Та хіба я могла його вигнати, чорт бери! — сказала вона, моргнувши Фрезьє. — Цей пан оце зараз прийшов від ваших родичів…
