— Ні, навпаки, я дуже терплячий, — відповіла жертва жалісним голосом, де почувалось страшенне знесилля, — але, Шмуке мій любий, вона ходила до театру, щоб мене звільнили.
Він спинився, йому не стало сили докінчити. Сібо скористувалась зупинкою й знаками показала Шмуке, що з головою у хворого негаразд, сказала:
— Не сперечайтесь, а то він помре…
— І вона каже, — вів Понс, дивлячись на чесного Шмуке, — що це ти її послав…
— Атош, — героїчно відповів Шумке, — треба бульо. Мовчай! тай нам рятувайть тебе!.. Це турниць — снесилівать себе брацею, колі ті май скарпі… Витюшай, мі протаймо щось іс ріткощі й тоживемо тесь спокійно вік з нашої топрі пань Зіпо…
— Вона тебе зіпсувала! — сумно відповів Понс.
Хворий думав, що пані Сібо вже пішла, бо вона стала позад ліжка, щоб Понсові не видно було знаків, які вона робила Шмуке.
— Вона вбиває мене! — додав він.
— Як це я вас убиваю?.. — сказала вона, входячи з гарячими очима та вбоки взявшись. — Так от воно нагорода за мою собачу відданість?.. Боже ж ти мій!
Вона заплакала, впала на крісло, і цей трагічний рух подіяв на Понса якнайзгубніше.
— Ну, — сказала вона, підводячись та дивлячись на приятелів очима ненависної жінки, з яких сипляться заразом постріли й отрута, — мені обридло, що я тут, виходить, нічого доброго не роблю, а сили свої надсаджую. Беріть собі доглядачку.
Приятелі злякано ззирнулися.
— О, як то ви театрально зглянулись! Кінець! Зараз прошу доктора Пулена, щоб підшукав вам доглядачку! А ми порахуймось. Ви віддасте мені гроші, що я на вас витратила… я їх ніколи з вас не правила… ходила навіть до пана Пільєро позичити кілька сот франків…
— Це черес хворопа! — сказав Шмуке, кидаючись до пані Сібо та за стан її обімаючи. — Трепа терпійть.
