держиться, йому не сила кудись ходити, ні лекцій давати, ні в театрі працювати, бо хіба ж ви нічого не бачите? Він же доглядає вас уночі, а я — вдень. Коли б я тепер ночі пильнувала, як раніш пробувала, коли думала, що хвороба у вас абияка, то мусіла б удень спати! А хто б тоді на господарстві був?.. Що ж робити, хвороба як хвороба!.. Ото вам і є!..
— Не може бути, щоб Шмуке спало отаке в голову…
— Що ж вам думається, що це я, в такий час, його на це підмовила? А ми, як ви гадаєте — залізні, чи що? Та коли б пан Шмуке й далі давав шість чи вісім лекцій та вечорами в театрі з половини на восьму до половини на дванадцяту диригував би оркестрою, так він через десять день помер би… Чи ви бажаєте смерти цієї достойної людини, яка кров свою за вас віддала б? Батьками своїми присягаюсь, що ще не бачила такого хворого, як ви… де ж це ваш розум, чи не заставили ви його? Всі тут перериваються задля вас, все робиться як найкраще, а ви ще й не довольні… Чи вам хочеться, щоб ми побожеволіли?.. Я вже й так на ногах не стою, а що ж далі буде?
Сібо могла собі до схочу говорити, гнів не давав Понсові й слова вимовити, він качався по ліжку, через силу щось вигукував, задихався. Як завжди, дійшовши цього ступня, сварка раптом оберталась у ніжність. Доглядачка кинулась до хворого, взяла його за голову, присилувала лягти, накрила ковдрою.
— Чи можна ж до такого себе доводити! Проте, котику, така вже у вас недуга! Це саме каже й добрий пан Пулен. Ну, заспокоймося. Будьте любенький, синку мій. Ви ж божок для всіх, хто вас побачить, навіть доктор і той навідується до вас аж двічі на день. Що б він сказав, коли б побачив вас у такому хвилюванні? Ви мене дратуєте! Це з вашого боку не добре… Коли Сібо вас доглядає, то треба її шанувати… Ви кричите, розмовляєте!.. це вам заборонено, ви знаєте! Розмова вас дратує… І навіщо вам хвилюватись? Завжди ви самі буваєте винні… ви завжди до мене чіпляєтесь! Ну от розміркуймо! Коли пан Шмуке та я, люблячи вас, як
