хвилина страшної нудьги. Віне, один із лідерів центру, батько королівського прокурора в Манті, переведеного звідти до Парижу на товариша, шістнадцять років був уже за генерального прокурора; його не раз називали, як майбутнього міністра юстиції, і це був супротивник ненависної президентової… Гордовитий прокурор не крився із зневагою до президента Камюзо. Фрезьє цієї обставини не знав та й не мусів знати.
— У вас на сумлінні нема нічого, крім що ви провадили справи для обох сторін? — спитала вона, пильно на Фрезьє глянувши.
— Поговоріть із паном Лебефом, він був до мене прихильний.
— Чи певні ви, що пан Лебеф дасть про вас добрі відомості панові де-Марвіль і графу Попіно?
— За це я відповідаю, надто коли пана Оліве Віне немає вже в Манті; бо, між нами мова, добрий пан Лебеф його побоювався. А втім, пані, якщо ваша згода, я поїду до пана Лебефа в Мант особисто. У цьому не буде затримки, бо про розмір спадщини я матиму певні відомості тільки через два-три дні. Я не хочу й не повинен, пані, викривати пружини цієї справи, але нагорода, якої я за свою цілковиту відданість сподіваюся, є для вас запорука успіху…
— Ну, схиліть на свій бік пана Лебефа, і коли спадщина становить таку цінність, як ви кажете — я цього непевна, — то обіцяю вам ті дві посади, в разі успіху, розуміється…
— Відповідаю за це, пані. Тільки, прошу вас, покличте до себе вашого нотаря й вашого повіреного, коли мені треба буде доручення, щоб діяти в імені пана президента, та й їх треба попередити, щоб слухались моїх вказівок і самі нічого не починали.
— На вас відповідальність, — урочисто мовила президентова, — тож вам і всі повноваження. А пан Понс дуже хворий? — спитала вона, посміхаючись.
— Слово чести, пані, він вичуняв би, надто під доглядом такої сумлінної людини, як доктор Пулен, бо приятель мій, пані, це безневинний шпигун, яким я керую на вашу користь; він здібний врятувати старого
