бути тричі старим? Це була зима життя, зима з червоним носом, запалими щоками й усякими недугами!
З 1836 до 1843 року Понса запрошували вже рідко. Кожна родина, якій і в думці не було заводитись дармоїдом, приймала його, мов який податок; на нього вже ні в чому не вважали, навіть на його справжні послуги. В родинах, де старий відбував свою еволюцію, мистецтв не шанували, схилялись перед прибутками й цінили тільки те, що самі здобули коло 1830 року: багатство та високе громадське становище. Отож Понс, не маючи достатньої величности ні в розумі, ні в поводженні, не міг навіяти буржуазії страху, що його викликає в неї розум та геній, і природно став кінець-кінцем гірше, як нічим, але й не був проте в цілковитій зневазі. Хоч і зазнав він на цім світі гарячої муки, як і всі несміливі люди, але крився з цим. Потім поступово звик поборювати свої почуття, обертати своє серце в храм, де шукав притулку. Багацько людей поверхових означають це явище словом егоїзм. Між самотником та егоїстом подібність дійсно велика, так що злоріки ніби й правду кажуть про замкнутих людей, а надто в Парижі, де ніхто не вміє спостерігати, де все швидкойдуче, як хвиля, де все тимчасове, як міністерство!
Отож кузен Понс підпав під акт обвинувачення в егоїзмі, оголошений за його спиною, бо світ, кінець-кінцем, завжди засуджує тих, кого обвинувачує. Чи знає хто, як гнітить полохливого несправедлива ганьба? Хто змалює колись лихо полохливости? Це становище, що день-у-день гіршало, пояснює скорботу, написану на обличчі бідолашного музиканта, який жив безчесними поступками. Але підлоти, що до них кожна пристрасть призводить, суть разом з тим і пута — що більше їх пристрасть вимагає, тим більше вона вас зв'язує; усі жертви вона обертає в щось ніби ідеальний від'ємний скарб, де людина вбачає неозорі багатства. Діставши від якогось дурнющого буржуа недбало-прихильний погляд, Понс утішався, як помстою, шклянкою портвейну чи то перепелом у сухарцях, якого починав смакувати, думаючи сам собі:
