як я вам кажу, і все, що я міг тоді зробити, це врятувати їй життя. Нещасна дістала двадцять років примусової праці й відбуває її в Сен-Лазарі.
Переляк панії Сібо дійшов вершка. Дедалі більше бліднучи, вона дивилась на цього сухого чоловічка з зеленавими очима, як бідолашна муринка, вірністю своїй релігії відома, на інквізитора, що прирікав її на огнище.
— Так ви кажете, добродію Фрезьє, що коли на вас покластися, звірити на вас свої інтереси, то я щось можу одержати без ніякого страху?
— Ґарантую вам тридцять тисяч франків, — упевнено сказав Фрезьє.
— Ви ж знаєте, як я люблю доктора Пулена, — улесливо казала вона, — це ж він намовив мене до вас сходити, і не за тим він посилав мене сюди, щоб мене, як отруйницю, ґільйотиною стращали…
Вона рясно заплакала — таку бо дріж на неї думка про ґільйотину нагонила, нерви в неї збурились, жах стискував серце, в голові паморочилось. Фрезьє радів своєю перемогою. Постерігши клієнтчине вагання, він, щоб не позбутися справи, хотів приборкати Сібо, налякати, вжахнути, скорити її цілком своїй волі. Дверниця, що влетіла в кабінет, як та муха в павутиння, мусіла лишатись тут зв'язана, засотана й стати за поживу для честолюбства маленького ходатаря. Та й справді Фрезьє хотів мати з цієї справи шмат хліба до кінця днів своїх, вигоду, щастя й пошану. Напередодні ввечері вони з Пуленом усе спокійно зважили, дбайливо, під люпою, дослідили. Доктор змалював своєму приятелеві старого Шмуке, і вони вправним розумом обміркували всі гіпотези, розглянули всі можливості й небезпеки. Фрезьє в захопленні аж скрикнув: „У цій справі наша доля!“ І пообіцяв Пуленові посаду головного лікаря в паризькому шпиталі, а самому собі пообіцяв зробитися мировим суддею в котрійсь паризькій окрузі.
Зробитись мировим суддею! Для людини видатних здібностей, доктора прав — тільки без шкарпеток — це була така неймовірна химера, що й мріяв він про неї так, як депутати про симару або італійські священики
