за всяку ціну прагне задоволення. Вимог пельки ще ніколи не змальовано — через життьову потребу вони уникають літературної критики, але ніхто й не уявляє, скількох людей зруйнував стіл. Під цим поглядом стіл у Парижі є суперник куртизанки; а втім, одержане від першого витрачається на другу. А коли з постійного гостя Понс, через свій занепад у мистецтві, зійшов на становище хлібоїдця, то вже не міг він погодитись після тих пишних столів на лакедемонську юшку в ресторані за сорок су. Лихо, його в дріж кидало від думки, яких то жертов вимагає від нього незалежність, і він почувався здатним на найбільшу підлоту, аби тільки й далі добре жити, смакувати вчасно перші овочі та ласувати (слово народнє, але виразне́) гарненькими стравами. Понс був як птах-злодійчук, що з повним волом летить та за всю подяку пісеньку щебече, і почував до того ж певну втіху з того, що добре живе коштом громади, яка вимагала від нього — чого? — приємних жартів. Звикнувши, як і всі безженці, що домівки своєї не держаться й по людях живуть, до тих формул, до тих суспільних ґримас, що заступають у світі почуття, він користувався компліментами, як дрібною монетою, а щодо осіб задовольнявся наличкою і цікавої руки в містиво не занурював.
Ця досить терпима фаза тривала ще десять років; але яких років! Вони були дощовою осінню. Цей час Понс тримався задурно коло столу, зробившись незамінним по всіх домах, де бував. Він ступив на фатальний шлях — виконував безліч доручень, заступав дверників та слуг у багатьох і багатьох нагодах. У цих багатьох нагодах він став чесним і безневинним шпиком однієї родини в іншій, але до нього не почували жодної вдячности за всю його біганину та низості.
— Понс старий панич, — казали, — він не знає, де свій час подіти, побігати для нас йому за велике щастя… Що йому станеться?
Незабаром стала помічатись холодність, яку старий ширить навколо. Цей льодовій передається на інших, він впливає на моральну температуру, надто коли старий із себе бридкий та бідний. Хіба ж це не значить
