оборонців. Дивна річ, простолюди бояться судовиків як бояться вони й розкішних ресторацій. Вони звертаються до дільців, бо й пити в шинок ходять. Свій рівень — це загальний закон різних соціяльних сфер. Тільки обрані натури люблять сходити на верховини, спокійно тримаються серед людей вищого стану й здобувають собі місце, як той Бомарше, що впустив годинника одного вельможного пана, який хотів його принизити; але й вискочні, надто такі, що вміють стерти своє минуле, належать до величезних винятків.
Другого дня о шостій годині вранці пані Сібо була вже на Перловій вулиці й роздивлялась на будинок, де жив її майбутній порадник, пан ходатар Фрезьє. Це був старий будинок, де живе старовинне міщанство. Хід до нього вів коридором. Перший поверх, занятий почасти дверницькою та крамницею мебляра, якого майстерні й комори затарасували внутрішній дворик, був поділений навпіль коридором та сходами, де тхнуло вогкістю й салітрою. Будинок цей виглядав прокаженим.
Пані Сібо зайшла просто в дверницьку, де побачила співтовариша свого чоловіка, шевця, дружину його та двох малят, що жили в простороні десятьох квадратових футів з вікном у дворик. Незабаром між жінками нав'язалась найщиріша приязнь, коли Сібо об'явила свою професію, назвалася й розповіла про свій будинок на Нормандській вулиці. Чверть години пішло на плітки, що під них дверниця пана Фрезьє варила шевцеві та дітям сніданок, а потім пані Сібо звела мову на пожильців і згадала за ходатаря.
— Пришла оце порадитись із ним про свої справи; приятель його, доктор Пулен, мабуть говорив йому вже про мене. Ви пана Пулена знаєте?
— Ще б пак! — сказала дверниця з Перлової вулиці, — Він же мою малу від крупа порятував.
— Він і мене порятував, пані… А що за людина з пана Фрезьє?.
— Така людина, добродійко, — сказала дверниця, — з якої не легко вирвати гроші за листи в кінці місяця.
Кмітливій Сібо цієї відповіді було досить.
