Ось уже десять років я перериваюсь заради тих двох старих паничів, а вони ж мені тільки словами й дякують… Ремонанк вам ось скаже, що я годую їх за таку ціну, що кожен божий день докладаю двадцять, а то й тридцять су, і все ховання моє на них пішло, матінкою своєю присягаюсь!.. я ж її з батьків саму тільки й знала. І така правда цьому, як життя моє, як ясний оцей день, і хай я кавою свою отруюся, коли брешу хоч на сантим!.. Ну й от — один помирає, правда ж? — ще й багатший з обох, а я ж їх як за рідних дітей маю!.. Повірте, добродію, вже три тижні торочу йому, що він при смерті (бо пан Пулен прирік його!..), а цей скнара й не згадує, щоб завести мене в духівницю, так ніби я й незнайома з ним! Слово чести, одержати те, що заробив, можна тільки тоді, коли сам візьмеш його, слово чесної жінки, бо понадійтесь но на спадкоємців!.. де ж пак! Чи чуєте, слова не дхнуть, усі люди на світі — наволоч!
— Це правда, — похмуро зауважив Елі Маґус, — серед інших ми ще й найчесніші люди, — додав він глянувши на Ремонанка.
— Та лишіть но, — вела Сібо, — про вас не кажу… Посутні не до мови, сказав той старий актор!.. Присягаюсь вам, що ці два добродії винні вже мені тисяч зо три франків, мої грошенята пішли на ліки та різні їхні справи, і що коли вони не признають моїх витрат!.. Я така дурна з своєю чесністю, що не зважусь їм нагадати про це. Ви на справах, добродію, знаєтесь, то може порадите мені вдатись до повіреного?
— Та ви за всіх повірених краща! — скрикнув Ремонанк.
—Раптом у широкій простороні сходів пролунав гуркіт тіла, що впало на підлогу в їдальні.
— Ох, боже ж мій! — скрикнула Сібо. — Що це воно таке? Здається, це мій пан додолу впав!..
Вона пхнула своїх співучасників, що мерщій побігли вниз сходами, а сама кинулась до їдальні й побачила там Понса — він лежав, витягнувшись на всю довжінь, у сорочці, непритомний! Вона взяла старого панича на
