становище безженця, що тяжко захворів уперше за своє життя, лежить сам – один на ліжку недуги й мусить гаяти дні на одинці з самим собою, а ті дні довжезними видаються йому, бо його мучить невиразний біль у запаленій печінці, що хоч яке життя в чорну нудьгу обертає, бо без звиклого життьового клопоту його опановує паризький маразм, і він починає тужити за всім, що в Парижі можна побачити задурно. Ця глибока й похмура самотина, цей біль, що на душу впливають ще більш, як на тіло марність життя — все це схиляє безженця, надто коли він на вдачу слабий і серцем чулий та довірливий, до приязні з істотою, що доглядає його, — як того тонущого, що хапається за дошку. Тому Понс захоплено слухав сплітки панії Сібо. Шмуке з пані Сібо, та ще доктор Пулен були йому цілою людськістю, а кімната — всесвітом. Коли й так усі хворі зосереджують свою увагу на тому, що охоплює їхній погляд, коли й так егоїзм їхній підпорядковується істотам та речам однієї кімнати, то можна уявити, до чого здатний старий парубок, що не має приязні й ніколи не зазнав кохання. За три тижні Понс часом доходив до того, що шкодував, чому не одружився з Мадленою Віве! Тому за ці три тижні пані Сібо зробила величезний поступ у душі хворого, який без неї почував себе пропащим; бож Шмуке був для хворого тільки другим Понсом. Дивне вміння Сібо полягало — несвідомо для неї, до того ж, — у тому, що вона висловлювала власні Понсові думки.
— А, от і доктор! — сказала вона, зачувши дзвінок.
І покинула Понса на самоті, добре знаючи, що це прийшов єврей із Ремонанком.
— Не знімайте шелесту, панове… — сказала вона, — щоб він нічого не почув. Бо він скаженіє, коли його скарби зачепити.
— Я тільки пройдуся, — відповів єврей, озброївшись люпою та біноклем.
