у становищі вашому, доглядачку треба! Та вже не потерплю я тут доглядачки, коли десять років за вашими ділами та господарством дивилась… Та й пелька ж у них! Їсть за десятьох, та ще вина ім дай, цукру, грілень, вигод… А як іще хворих обкрадають, коли їм не відпишуть чогось… Поставте ж на день доглядачку, то завтра картини ж не знайдемо або речі якоїсь…
— Ох, пані Сібо, не кидайте мене! — нестямно скрикнув Понс. — Хай нічого не займають!..
— Та я тут! — сказала Сібо. — І буду тут, поки сил моїх… будьте певні! Хіба ж так пан Пулен — може він на скарб ваш зазіхає, — не хотів вам доглядачки підсунути!.. Ну й одрізала ж я йому! „Тільки мене, кажу йому, пан при собі хоче, він мої звички знає, а я його“. Так він і підкрутив. Та доглядачки — вони всі злодійки! Що вже ненавиджу їх!.. Ось зараз самі побачите, які вони підступні… Колись один старий пан — зважайте, що це мені сам пан Пулен розказав… Отож, така собі пані Сабатьє, років тридцять їй було, колись пантофлями в Суді торгувала — знаєте торгові ряди, що в Суді були…
Понс рухом ствердив.
— Еге ж… Жінці цій тоді жилося не солодко через чоловіка, що все пропивав і сам раптом з перепою помер; але вона з себе гарна була, правду треба сказати, тільки не в користь їй це було, хоч вона й водилася, кажуть, з адвокатами… через скруту вона в доглядачки до породільниць пішла, і живе ж на вулиці Бар-дю-Бек. Так отож вона доглядала старого пана, у котрого, даруйте на слові, сечовий міхур болів, так що його зондували ж, мов артезіянський колодязь, і його так треба було пильнувати, що вона спала на розкладачці в кімнаті цього добродія. Чи можлива ж це річ! Ви мені скажете: „Чоловіки нічого не шанують, вони тільки себе знають!“ І так, знаєте, розмовляла з ним, бож увесь час коло нього, розважає, було, його, пригод йому розповідає, то й він до балачки пристане, от як і ми вдвох, правда ж, балакаємо… Довідується вона, що небожі його — а в хворого небожі були — іроди, а не люди, що від них йому спокою немає і
