— Де це? — спитав Елі Маґус.
— Ось дверниця з будинку, вона за господиню в того добродія, і я з нею порозумівся…
— Як звати власника?
Пан Понс! — сказала Сібо.
— Такого не знаю, — простодушно відповів Маґус, непомітно потискуючи ногою ногу реставраторові.
Художник Маре, що знав ціну Понсовому музеєві, з несподіванки підвів голову. На такі хитрощі можна було пуститись тільки з Ремонанком та Сібо. Єврей оцінив морально дверницю одним тим поглядом, де очі правлять за тереза золотоважника. Ні вона, ні Ремонанк, певно, не знали, що старий Понс не раз мірявся з Маґусом на силу. Справді, обидва завзяті аматори заздрили одне на одного. Тому старого єврея в ту мить ніби засліпило. Ніколи він не сподівався пройти в так добре охоронюваний сераль. Понсів музей був єдиний у Парижі, що міг змагатися з Маґусовим. Єврея на двадцять років пізніше від Понса обняла та сама пристрасть, та що він був аматор-купець, то музей Понсів був йому замкнутий, як і Дюзомерарові. Серце Понсові й Маґусові точила та сама заздрість. Ні той, ні той не любив пишноти, за якою вганяють, звичайно, ті, що мають кабінети. Подивитись на чудову колекцію старого музиканта — це для Елі Маґуса було таке саме щастя, як для аматора жінок пройти до будуару прекрасної коханки, яку ховає від нього приятель. Велика пошана, що виявляв Ремонанк до цієї особи, і той престиж, що має кожна реальна й навіть таємна сила, зробили з дверниці слух'яну та покірливу. У пані Сібо пропав владний тон, яким вона розмовляла в дверницькій з пожильцями та обоми своїми добродіями, вона погодилась на Маґусові умови й пообіцяла того ж самого дня провести його в Понсів музей. А це однаково, що провести ворога в середину фортеці, однаково, що встромити Понсові кинджал у серце, бо він десять років забороняв Сібо пускати будь-кого до себе й завжди забирав із собою ключі, і Сібо його слухалась, поки поділяла погляди Шмуке на тандитництво. Справді, добрий Шмуке, маючи ту пишноту за нікчемство
