бринінням його душі та дійсністю. Оце чуття краси, що збереглось чисте й живе в його серці, стало, мабуть, за основу його майстерних, витончених, ґраційних мелодій, що створили йому репутацію з 1810 до 1814 року. Всяка репутація, що ґрунтується у Франції на захопленні, на моді, на ефемерних паризьких безумствах, творить Понсів. Немає країни, де б так суворо ставились до великого і так зневажно-вибачливо до дрібного. Потонувши незабаром у хвилях німецької гармонії та в творчості Россіні, Понс, якщо й був ще 1824 року музикант приємний і відомий своїми останніми романсами, то, подумайте, який став він 1831 року! Отож 1844 року, того року, коли почалась єдина драма цього безвісного життя, Сільвен Понс мав уже не більшу цінність, як допотопна нота; музикарі зовсім забули про його існування, хоч він і написав за невеличку ціну музику до кількох п'єс у своєму та в сусідніх театрах.
А втім, старий віддавав шану славетним майстрам нашої доби; від гарного виконання якоїсь обраної речі він плакав, але захоплення його не сягало тієї точки, де воно обертається вже в манію, як у Крейслерів Гофмана; він нічим свого чуття не зраджував; втішався сам собі на зразок ачішінів або теріясків. Здібність захоплюватись, розуміти, єдина здібність, що через неї звичайна людина стає братом великого поета, є вельми рідкосна в Парижі, де всі ідеї нагадують мандрівців у готелі, і з цього боку Понс вартий глибокої пошани. Факт невдачі старого може видатись дивовижним, але він наївно визнавав свій нахил до гормонії: вивченням контрпункта він знехтував, і новітня, надмірно збільшена оркестровка, видалась йому неприступною в той момент, коли він, за допомогою нових студій, міг би втриматись серед новітніх композиторів і стати — не Росіні, але Герольдом. До того ж, у колекціонерських утіхах він знайшов таку велику винагороду за занепад слави, що, коли б треба було йому вибирати поміж посіданням своїх рідкощів та ім'ям Росіні, то — чи повірите? — Понс обрав би свій кабінет. Старий музикант додержувався аксіоми Шенавара, вченого збирача
