— Ах, ви ж хотіли великої колоди! Я поставилася до вас, як до давньої знайомої. Дайте мені тільки сто франків…
— Сібо помре? — скрикнула дверниця.
— Так я, виходить, вам страхіття наговорила? — дуже наївно запитала пані Фонтен.
— Атож!.. — сказала Сібо, добуваючи з кишені сто франків та кладучи їх край столу. — Бути зарізаною!..
— Ну от, ви ж хотіли великої колоди!.. Та заспокойтесь, не всі, зарізані на картах, помирають.
— Та чи можливо ж це, пані Фонтен?
— Ах, моя ясочко, я нічого про це не знаю! Ви хотіли постукати в двері майбутнього, я смикнула за шнурок, і він прийшов!
— Хто це він? — спитала пані Сібо.
— Хто ж, як не Дух! — нетерпляче відказала чаклунка.
— Прощайте, пані Фонтен! — скрикнула дверниця. — Я ж не знала великої колоди, налякали ж ви мене дуже!..
— Пані вдруге за цей місяць не візьметься вже за таку ворожбу! — сказала служебка, проводячи дверницю на сходи. — Вона б на виснагу померла, так її це стомлює. Зараз вона поїсть котлет і спатиме годин зо три…
Ідучи вулицею, Сібо зробила те, що всі роблять із усяким віщуванням — повірила в сприятливу частину пророцтва і взяла під сумнів заповіщені нещастя. Другого дня, зміцнівши в своїх намірах, вона вирішила геть усе пустити в діло, щоб заволодіти частиною Понсового музею та забагатіти. Тому якийсь час у неї була одна тільки думка — яких способів добрати, щоб свого дійти. Явище, котре ми вгорі з'ясували, а саме — концентрація всіх моральних сил у простих людей, що не виснажують щоденними витратами своїх розумових здібностей, як люди світські, і мають їх міцні та могутні в ту хвилину, коли грає в їхньому розумі страшна зброя, учепистою думкою названа, — це явище виявилося в Сібо в найвищому ступні. Учеписта думка творить дива втеч і дива почуття, — тож і дверниця, розпалена жадобою, зробилась сильна, як
