— Сальотник?.. Фі не росумійте, що я люплю тільки Бонса!
— Щасти вам, значить ви досте ж мені спокій? — сказала вона, посміхаючись до Шмуке. — Добре зробите, бо Сібо ж ребра поламає тому, хто на його щастя зазіхатиме!
— Пільнуйте його караст, пань Зіпо, — провадив Шмуке, пробуючи взяти пані Сібо за руку.
— Ах, це ж ви знову починаєте:
— Та фіслухайть мене! Фсе, що ф мене є, путе фаш, якщо мі урятуєм його…
— То добре, зараз піду до аптекаря по ліки… Але, пане мій, ця хвороба дорого коштуватиме. Що ви робитимете?..
— Працюватім! Я хочу, щоп Боне був тоглянуті, як княсь…
— Так і буде, добродію Шмуке; і слухайте, ви ні про що не турбуйтесь. У мене ж із Сібо є дві тисячі заощаджень, вони ваші; я ж уже й так своїх вам на харчі докладаю…
— Топра шінка! — скрикнув Шмуке, витираючи сльози, — які серць!
— Витріть сльози! Вони честь для мене, бо в них моя винагорода, — мелодраматично сказала Сібо. — У мене й на крихту нема корисливости, але не йдіть же з заплаканими очима, бо пан Понс подумає, що він ще хворіший, ніж насправді.
Зворушений такою чулістю, Шмуке взяв нарешті Сібо за руку й потиснув її.
— Не хвилюйте мене! — мовила колишня устричниця, скинувши на Шмуке ніжним поглядом.
— Бонсе — сказав добрий німець, повернувшись, — пан Зіпо — це янкол, фона пащекух, але янкол…
— Ти думаєш?.. За цей місяць я зневірився, — відповів хворий, хитаючи головою. — Після всіх нещасть я вірю тільки в бога та в тебе.
— Фітушуй, і мі фсі фтрьох зашіфем, як король, — скрикнув Шмуке.
— Сібо! — скрикнула захекана дверниця, — ах, друже
