Одного разу, за часів Імперії, коли чоловіки дуже дбали за своє волосся, один із найперших перукарів виходив із дому, де зачісував гарну жінку й обслуговував усіх багатих пожильців. Серед них процвітав один старий панич під охороною своєї економки, яка ненавиділа спадкоємців свого пана. Над цим паничем, що тяжко слабий був, допіру відбувся консиліюм із найкращих лікарів, які тоді ще не звалися князями науки. Лікарі випадково вийшли разом із перукарем, і прощаючись коло брами, розмовляли про хворого так, як і говорять вони звичайно поміж себе, коли комедія консиліюму вже відіграна. „Це вже мрець“, сказав доктор Одрі. „Йому й місяця не прожити“, додав Деплен, „якщо чуда не станеться“. Перукар ці слова почув. Як і всі перукарі, він водився із слугами. Гнаний несвітською жадобою, він зразу ж іде до того панича й обіцяє покоївці-коханці добру премію, якщо та умовить свого пана обернути більшу частину свого майна в дожиттьову ренту. Серед достатків мрущого панича, якому було вже пятдесят шість років, а через любовні пригоди здавалося вдвічі, був чудовий будинок на вулиці Рішельє, що коштував тоді двісті п'ятдесят тисяч франків. Цей будинок, мета перукарового жадання, був йому проданий за тридцять тисяч франків дожиттьової ренти. Сталося це 1806 року. Але ще й 1846 року колишній перукар, якому сімдесят років тепер, ренту все таки платить. А паничеві тому дев'яносто шість років,
Сторінка:Бальзак. Бідні родичі. Кузен Понс (1929).pdf/102
Ця сторінка вичитана
Розділ XII.
