— Ше ви за пана Понша мовите? — спитав залізняк, що курив люльку.
Він підвівся з порогу своєї крамниці й пристав до розмови дверниці з лікарем.
— Атож, дядько Ремонанк, — відповіла овернцеві пані Сібо.
— Тото він єшть багатійший від пана Моніштроля і від ушіх колекчіонерів… Я ші на тому рожумію і говорю вам — у него шкарби!
— А я думала, що ви тоді глузували з мене, як я показувала вам оту старовину, коли панів моїх не було дома, — сказала пані Сібо Ремонанкові.
У Парижі, де брук має вуха, де двері мають язик, де виконні ґрати мають очі, розмовляти на ґанку — страшенно небезпечна річ. У словах, які на прощання говоряться і які в розмові є те саме, що post scriptum у листі, бувають признання, небезпечні й для тих, хто каже їх, і для тих, хто їх підхоплює. Одного прикладу буде досить, щоб потвердити випадок нашої історії.
