„Хоч-би ти, матінко, як-небудь настрашила;
Щоб унялась собача сила“…
— „Ох!“ каже Правдонька: „і я його боюсь,
Бо Кундель, бач, який здоровий, мов скотина;
Зустрінусь, аж трушусь, —
Нехай його страшить лиха година!“
Бодай-би Кундель той пропав!
На Хомяка нагнав таке він лихо,
Що той і приказку у норку заховав,
Аби, як кажуть, лихо тихо.
Трудяща Ластівка край берега літала,
Земельку мокрую збірала,
Щоб хатоньку собі зліпить,
Щоб де було і їй і діткам жить,
Тихеньку долю веселити
І Бога і людей хвалити.
Сидів Шуліка на вербі
І так до неї обізвався:
„Дивуюсь я тобі, —
Нераз я придивлявся,
Усе ти між людьми і не боїшся їх,
Пройдисвітів таких,
Не тілько що під стріхою співаєш,
Ще й у вікно літаєш…
От хоч і я — не в тебе вдавсь,
Шулікою на світі звуся,
А лиха від людей набравсь,
