Сторінка:Байки Леонида Глібова (Ляйпціґ, 1918).pdf/62

 Бодай-би він не знав добра, —
 Накинувся на тиху долю.
 „А що́ це ти тут наробив?
 І на́-що квітничок розвів?“
 Загавкав Кундель навіжений.
 Аж затрусивсь Хомяк смиренний:
 За що́, про що́, чого напав?…
 — „Я думав, щоб“… Хомяк казать почав:
 „Щоб горенько було чим розважати“…
 — „Ти думав?!“ Кундель став гарчати;
„А чи дозволено-ж вам думать, Хомякам,
 Неначе тим розумним головам?“
Злякавсь ще більш Хомяк, аж серце холодіє,
А Кундель гав та гав: „так знай-же ти про те:
 Коли в дворі цвіте,
 То за двором ніхто цвісти не сміє!“
 По квітничку собака поскакав,
 Усе понівечив і потоптав.
Став бідненький Хомяк і плакать і тужить:
 „Ой, квіти, мої діти!
 На що́-ж я вас кохав?
 На-що́ вас доглядав?
Хто-ж розважати-ме заплаканую долю?“
 Аж дивиться — іде по полю
Висока Правдонька і стала перед ним.
„Чого ти журишся?” вона спитала тихо:
 „Чи плачеш ти за ким,
 Чи скоілося лихо?”
 — „Був квітничок у ме́не, а тепер…
 Он, глянь, як Кундель навтішався!“
 Хомяк до неї обізвався
 І лапкою сльозу утер: