— „Ет, репяхами дорікаєш!“
Сказав Бровко: „а памятаєш,
Як у пекарні був щеням?
Чи так жилося там?
Замурзаний під лавою тинявся“…
Веселий Цуцик засміявсь
І каже: „то колись було,
Та загуло…
Дивись тепер, а не рівняй малого!“
І він спісиво глянув на Бровка.
— „Як бачу, ти не робиш там нічо́го“,
Сказав Бровко: „за-що́-ж це честь така?“
— „Дурний Бровко! не розумієш, —
Звиняй, що так кажу, —
Я те роблю, чого ти не з'умієш:
На задніх лапках я по-вченому служу“.
— Щоб ти сказивсь!“ Бровко собі шепоче,
А вимовити не посмів,
Бо Цуцик дуже запанів:
Скубне й Бровка, коли захоче.
Бровко мовчить і я мовчу,
Води не сколочу…
Вам сміх, мені гостинців вязка,
Чи гарна моя казкм?
Обридло Жабам, як на гріх,
В болоті жити самостійно:
Ніхто їх не чіпав дурних,
Жили, плодилися звичайно…
