Сторінка:Байки Леонида Глібова (Ляйпціґ, 1918).pdf/32

Осел і Соловей.

 Раз у вишневому садочку
 Лежав Осел у холодочку.
Побачив він між рястом Соловя
 І став йому гукати:
 „Здоров, співун! на-силу вглядів я;
Який маленький ти, а кажуть, що горлатий.
 Ану лишень утни!
 Казали у дворі індики,
Що ніби ти співать мастак великий,
Чи може брешуть вражії сини?
 Ану, нехай і я почую,
 Яку там пісню ти вдереш —
Веселую чи жалібну якую;
Тут сила не в тому яку, а як утнеш!“…
 І Соловей почав співати,
 Лунає пісенька на ввесь садок;
 Лежить і слуха дурень головатий,
 Неначе справді знає прок.
 А Соловей аж горло надриває
 І на всі за́ставки співає;
 Щебече і свистить,
 І тьохкає і торохтить.
На-що́ вже горобці — і ті попритихали
 І прислухаться стали.
Замовк співун і на Осла глядить, —
 Чи буде, мов, хвалить?
„Ну, молодець!“ сказав суддя ухатий:
 „Хороший птах:
 Хоч невеличкий, та горлатий…
Ти мабуть виплодивсь не в наших сторонах.
 Коли-б ти нашого наслухавсь півня,