Сторінка:Байки Леонида Глібова (Ляйпціґ, 1918).pdf/26

Цю сторінку схвалено

 Як-би вловили?
Собаки й вівчарі твої,
Усі ви — вороги мої;
Од вас мені життя немає…
 Ще мало я терпів?“
— „Так чим же я вам досадив?“
Ягнятко, плачучи, питає.
— „Цить, капостне! либонь не знає…
Ще й одгризаєть-ся, щеня!
Що́ ти за птиця?! ти — Ягня!
Як сміло ти мене питати?
Вовк може їсти захотів!..
Не вам про теє, дурням, знати!“
І — Вовк Ягнятко задавив…

На-що́ йому про теє знати,
Що може плаче бідна мати
Та побиваєть-ся, як рибонька об лід:
Він вовк, він пан… йому не слід…

 

 
Шпак.

Усяк до чого-небудь вдався:
Той робить те, другий — друге;
Всяк свого-б берега й держався…
 Еге!
Коли-б то так всяк шанувався!
 Так є ж такі дурні,
Що іноді за те беруться,
 До того пнуться,
Чого й не тямлять. По мені —
Роби вже лучче те, що́ вмієш,
 То й бачити-ме всяк,
Що ти що-небудь розумієш.