— „Котусю-братику! скажіть мені скоріше,
Хто із хазяїнів оттут усіх добріше?
Я хочу попрохать, щоб хто мене сховав
На сей недобрий час. Я-б у пригоді став!..
Чи чуєш гомін той? За мною то женуться!…
Котусю-батечку! куди-ж мені поткнуться?“…
— „Проси мерщій Степана,
Він добрий чоловік,“ Кіт Вовкові сказав.
— „Так я у його вкрав барана.“
— „Ну, так навідайсь до Демяна.“
— „Е, і Демяна я боюсь:
Як тілько навернусь,
Він і згадає поросятко“.
— „Біжи-ж, аж ген живе Трохим!“
— „Трохим? боюсь зійтися з ним:
З весни ще злий він за ягнятко!“
— „Поганож-ж!.. Ну, а чи не прийме Клим?
— „Ох, братику! теля я в його звів!“
— „Так ти, бачу, усім тут добре надоїв“,
Кіт Вовкові сказав:
„Чого-ж ти, братіку, сюди і забігав?
Ні, наші козаки ще з розуму не зпали,
Щоб Вовка од біди сховали!
І так-таки ти сам себе вини:
Що́, братіку, посіяв, те й пожни!“
Раз Вовк тихесенько підкрався…
Всім відомо, куди він звик ходить!
І де він лиха набірався,
Та що́-ж робить,
