Пройнявшись розумом, холодним, як крижина,
надхнення втратив він, — так каже нам обвина.
Сальєрі в творчості усе хотів збагнуть,
усе обміркувать, усього певним буть,
обдумать спосіб, ціль і матер'ял. Натомість
живила радістю його оця свідомість.
У творчості його раптового нема:
її основа — міць тверезого ума.
Але ж… але хіба вона надхненню шкодить?
Хіба жива краса Сальєрі не обходить?
Він — як літавець той, що в темній вишині
дугою золоті розбризкує огні,
горить і міниться, і в іскрах ввесь несеться,
а в глибині своїй холодним зостається.
Свою умілість гри Сальєрі здобував
нудною працею. Чи справді ж убивав
він цим свій дар, талан, як бачимо із драми?
Хай скрипка відповість. Стокато, фуґи, гами
на неї грав колись багато років, днів
Сальєрі й тим гранням він тон її змінив.
Дзвінкіш вона бренить. Співучих звуків сила
за низку довгих літ її переробила,
і, співами тими напоєна, вона
навік зробилася і чула, і гучна.
Змінивши дерево, невжеж душі живої
не міг змінити звук, що бився в непокої?
