Ця сторінка вичитана
Тихо по травах м'яких оксамитова нічка ходила;
тихо з заснулих полян
вгору здіймався й зникав, ніби дим синюватий з кадила,
білий, прозорий туман.
Неба глибінь ожививши, у темряві зрідка леліли
зорів тремтячих вінки;
коники сухо дзвеніли, і ширше котилися хвилі
темнорудої ріки.
Впала роса; на полях загорілися пацірки милих
жовтогарячих огнів…
Час і пора пожуритись душею на свіжих могилах
марно загублених днів.
