што ў іншым месцы пуціна
інакш мо' заблішчыць[1].
Ту саму думку знаходимо і в вірші, присвяченому С. Палуянові. Така філософія доводить поета до розпуки, і він дивується, що ми в житті завсіди поспішаємо, добре знаючи, що хробак однаково нажене нас коло могили. У такому розпачливому стані він заздрить навіть бездольному Маркові. В цілій низці віршів поет розповідає про свою втому, нудьгу, сум, про те, як він хоче втекти від них у поле, визволитися з неволі. І раптом після цього смутку — бадьорий поклик: memento vivere! («Мы гаворым удвох», «Жывеш ня вечна, чалавек»). В кільканадцятьох віршах поет говорить про кохання, про всі його перипетії, про взаємне й нещасливе кохання, про кохання, сильніше від смерти, тощо. Надзвичайно цікаві вірші на теми про мистецьку самосвідомість поета і взагалі про природу його творчости. Він прирівнює себе до маленької зірки, що ледве мерехтить у небі. Свідомий майстер слова, а не поет «з ласки божої», він поетичну творчість уважає за звичайну потребу людини й каже, що співають не тільки поети, а й жаби. З цього боку дуже цікавий його «Ліст да Ластоўскага», його, так би мовити, літературне credo, де він, ревізуючи одвічні проблеми мистецтва й розв'язуючи суперечку поміж Пушкіновим Моцартом та Сальєрі, стає на бік останнього.
На форму в мистецтві Багдановіч звертав пилну увагу й молодим поетам лишив заповіта, в якому каже, що вірші треба кувати з криці.
- ↑ Творы М. Багдановіча, т. I, 44.
