навпаки, ввесь світ, од зеніту і до падиру, дзвінкою рікою протікає через його єство.
Блішчыць у небе зор пасеў;
у полі — рунь і ў небе — рунь.
Да рэчкі лецячы, ўзьляцеў
між імі марай белы лунь.
Кажан пранёсься на крылах,
стракочуць конікі ў траве,
снуюцца мышы па палях,
здаецца — ўсё вакол жыве.
Жыцьцё чуваць з усіх старон,
жыцьцём напоўнены ўвесь мрок.
Ці-ж загубіў плывучы сон
з чырвоных макаў свой вянок?[1]
Споглядання природи й єднання з нею часом викликають у поета ревізіоністські настрої, коли він з докором дивиться на минуле й питається у себе самого: «Як ти жив досі?» Один із таких його віршів («Ціха па мяккай траве сінявокая ноч прахадзіла»), власне, кінець його, скидається на знаменитий вірш П. Верлена — «Le ciel est, par-dessus le toit». У Багдановіча читаємо:
Час, калі трэба журыцца
душою на сьвежых магілах
пуста пранёсшыхся днёў[2].
У Верлена:
— Qu’as-tu fait, ô toi que voilà
pleurant sans cesse,
Dis, qu’as-tu fait, toi que voilà,
De ta jeunesse?
