рвачкі анапести цього віршу цілком відповідають і шаленому бігові стародавньої «Литовської Погоні», і тому болеві, що ним поет реаґував на зраду білоруської інтеліґенції, яка, відцуравшися занедбаної вітчизни, віддавала її, наче бранку, в полон російському самодержавному царатові. В автографі «Пагоні» сам поет зробив таку примітку: «В старому Вільні, на мурі Гострої Брами, висічено міського герба — вояків на скачучих конях. Герба цього Вільно отримало ще за часів Великого Князівства Литовського, і зветься він Литовська Погоня»[1]. Отже, дрібна деталь, герб стародавнього Вільна на Гострій Брамі, спричинилася до написання віршу «Пагоня». Інколи Багдановічеві поезії національно-соціяльного змісту мають песимістичний нафарб. Такий, напр., вірш «Краю мой родны! Як выкляты богам», написаний у народньо-некрасівському стилі, де фінал звучить трагічно й безнадійно:
Брацьця! Ці зможам грамадзкае гора?
Брацьця! Ці хваце нам сілы?[2]
Але частіше оптимістичні нотки беруть гору над песимістичними. Дуже часто мотиви відродження Багдановіч сполучає з весняними мотивами («Кінь вечны плач свой аб старонцы!»). В багатьох віршах цього циклю він також ставить питання про соціяльний стан трудящої Білорущини й вирішує його не тільки в дусі народницької романтики, а й конкретніше, закликаючи селян та робітників до протесту й боротьби проти соціяльного пригноблення. Сюди належить такий вірш,
