у постіль. Помер він 25-го (12-го ст. ст.) травня 1917-го року без рідних, без друзів — на самоті. Поховано його на ялтинському цвинтарі, там, де похований і наш земляк поет Степан Руданський.
Останні віршовані рядки М. Багдановіча, що він писав їх ослабілою вже рукою, говорять не тільки про те, що він розумів наближення смерти, але й про те, що, вмираючи, він так само любив життя в його вічній, невмирущій красі:
ў краіне сьветлай, дзе я ўміраю,
ў белым доме ля сіняй бухты,
я не самотцы: я кнігу маю
з друкарні пана Марціна Кухты[1].
Це так він говорив про «Вянок», про книжку своїх поезій, яку він, умираючи, залишав далекій і любій Білорусі.
Поетична спадщина М. Багдановіча складається з двох частин: 1) з творів національно-соціяльного характеру, 2) з творів психологічно-філософських. Перші повстали під вражінням батьківщини, другі — під вражінням тих інтеліґентських кіл, серед яких обертався поет. Характеризуючи ці кола, проф. Замоцін каже: «Він належав до тієї частини інтеліґенції передреволюційної доби, яка рішуче одмежувалася від інтеліґентського міщанства, що жило дрібно-буржуазними ідеалами, але не пристала й до активного революційного руху»[2].
До творів, написаних під враженням батьків-
