так: ми не домагатимемось Київа під тобою, а коли ти вимагаєш од нас, щоб ми зовсім одмовилися од нього, то це для нас річ не можлива, бо „мы есмы не угре, ни Ляхове, но единого дѣда есмы внуци: при вашемъ животѣ не ищемъ его, ажъ по васъ, кому (и) Богъ дасть“ (стор. 462–463). Останнє оповідання київського зводу, як ми знаємо вже, торкається збудування стіни в видубицькому Михайлівському манастирі.
Як ми бачимо з цього змісту київського зводу, то в ньому, справді, викладається історія великого князівства київського, при чому виклад йде в порядку князювання київських князів, і цей порядок витримано од початку до року 1201, тоб-то на протязі майже усього XII ст., виключаючи хіба перші десять років XII в., які одійшли до „Повѣсти временныхъ лѣтъ“. Але ці київські князі не князювали над усією руською землею і навіть над усією Україною-Руссю; їх влада охоплювала самісіньку київську землю, або, як вона називається і в літописі, київську область і не поширювалася ні на сіверсько-чернигівську, ні на переяславську, ні на волинську, ні на галицьку. Та проте у XII ще ст., особливо перед тим, як знищили його війська Андрія Боголюбського (у 1169 р.), мав Київ і центральне значіння і перебував у політичних й економічних зносинах з усіма иншими землями і князівствами, а землі ці об'єднував одну з одною княжий рід, православна віра, церковна єрархія, економічні інтереси, боротьба проти спільних ворогів. Не дивниця, що при таких обставинах, у київському зводі ми знаходимо багацько звісток про инші князівства, найбільше про тії, які увіходили до складу Русі-України XII ст. Наприкінці XII ст. київський звід звертає особливу увагу на галицько-волинські події і являється для цих часів обласним галицько-волинським літописом; звістки про них київський літописець чи не позичив у автора галицько-волинського літопису, що міг починатися раніш, ніж з початку XIII ст. Через внесення галицько-волинських подій київський літопис переходить наприкінці ніби в галицько-волинський.
Що-до мови київського зводу, то тут звичайно треба спіратися на розвідки філологічні. За старих часів М. П. Поґодін у VII томі своїх відомих „Изслѣдованій, замѣчаній и лекцій“ (М., 1856)[1] звів до купи спостереження про мову київського літопису тодішніх філологів (П. Лавровського, Ізм. Срезневського) і додав до цього власні висновки; на підставі їх і склалася його відома власна гіпотеза (Погодінська), яка не задовольнила й таких дослідників старого часу,
- ↑ Стор. 410–442, т. XIII, стор. 238–275.
