південно-східніх сусідів-половців і половецьку землю; є звістки за походи Юрія Долгорукого, Андрія Боголюбського та Всеволода на камську Болгарію у 1120, 1173, 1182 р. (стор. 205, 385, 422–423). Не дивниця, що київський звід через його зміст визнають за найцінніший після „Повѣсти“. „Хоч цей літопис, каже акад. В. С. Іконніков, звертає особливу увагу на усобиці князів, на походи проти зовнішніх ворогів і про їхні напади, і літописець переказує численні подробиці про війни, але не менш яскраво малює він риси вічового життя і мійського побуту тих часів; він з любовю описує устрій і розпорядок війська, обставини походів і військову техніку. Його цікавлять військові ігрища, забави, подарунки кіньми і зброєю, озброєння й убрання, бенкети й гулянки, музика й пісні. Він охоче оповідає про риси персональної відваги і хоробрости. Він згадує текстуально промови князів до війська і взагалі його захоплюють військові сюжети. Підо впливом релігійних мотивів, що од них, на його погляд, залежать усі історичні події, він покликається теж і на поганську мітологію (стор. 200) й на поганський рахунок часу. Ось, наприклад, що ми читаємо під 6682 (1174) роком: „Володимѣру бысмь болѣзнь кръпка, ею же сконьчася мѣсяця маия въ 30, прѣставися русальноѣ недѣлѣ в недѣлю“ (стор. 386). І складачеві київського зводу відомі були й хронографи Малали, з якого він бере звістки про єгипетських богів і називає двох з них слов'яно-руськими йменнями Сварога і Дажбога (стор. 200).
Висловив свої думки про Іпатський список взагалі і київський звід з'окрема і проф. М. С. Грушевський. На його погляд, він був утворений, очевидно, на Волині в останній четвертині XIII в. „Основою київської літописи, каже він, послужили київські записки, що з певними змінами увійшли в склад і суздальської літописи: в останній слід їх губиться в середині XII ст. В київській літописи вони теж не заховалися в чистій формі — тут вони злучені з иншими Київськими й чужими записками, як то видко з відмін записок суздальської літописи і з подвійних звісток та з инших слідів сполучення в самій київській. Середину київської літописи (від 1146 р.) виповнює простора повість про князювання в Київі Ізяслава Мстиславича, писана якимсь прихильником і товаришем його походів, але й вона поперебивана иншими звістками; в значній частині ці звістки йдуть з якогось джерела неприхильного Ізяславові, писаного, бодай в части, десь за Дніпром, мабуть в Чернигівщині. З вставок годиться піднести оповідання про убійство Ігоря, злучене з двох повістей про нього, як згадував я вище. В третій четвертині видко нову руку — якоїсь духовної особи, спеціяльно прихильної до
