ляється у цілій низці фактів і похвалі йому, де автор пише: „Преставися благовѣрный князь, христолюбивый и великый князь всея Руси, Володимерь Мономахъ, иже просвѣти Рускую землю, акы солнце луча пущая; его же слухъ произиде по всимъ странамъ, наипаче же бѣ страшенъ поганымъ, братолюбець, и нишелюбець, и добрый страдалець за Рускую землю. … весь народъ и вси людие по немь плакахуся, якоже дѣти по отцю или по матери“ (стор. 208). Прихильне відношення було в літописця і до сина Мономахового, Ярополка (стор. 216). Що літописець був на стороні Мономаховичів цеє видко з того, що рать Ярополка він называє „нашою силою“ (стор. 214). Але трапляються доволі часто й некиївські записи: і із українських земель — чернигівські, і новгород-сіверські, переяславські, волинські, галицькі; з неукраїнських — суздальські (особливо про Андрія суздальського і його діяльність в м. Володимирі), полоцькі, новгородські, смоленські[1]. Деякі звістки про русько-українські події ми знаходимо й у Длуґоша, і вони здебільша галицького походження.
М. І. Костомаров поділяє київський літопис на дві частині: до 1146 і після 1146 року. Перша частина — це збірник ріжноманітних, ріжнорічних оповідань і коротких звісток. Друга частина повніша і подрібніша. Літописці згадують про себе персонально. Оповідаючи про перевезення тіла Володимира Андрієвича, літописець додає, що справу цю було доручено ігуменові печерського манастиря Полікарпові та св. Андрія — Семенові, а той, хто описує це, пише про себе: „поидохомъ съ Володимиромъ изъ Вышегорода“, а що за Полікарпа говориться у 3-й особі, то виходить, що автором був ігумен Семен. І в дальших частинах літопису М. І. Костомаров бачить ріжних літописців — і з-поміж ченців і з-поміж військових. Але поділяти київський літопис на такі частини не можна. І тут треба приняти погляд К. Н. Бестужева-Рюміна; він визнає ці оповідання за запозичені з ріжних джерел. Треба одзначити і в київському зводі манастирські записи, очевидячки, вони продовжувалися і в XII ст. О. О. Шахматов в Іпатському спискові зазначив досить звісток, які торкаються київо-печерського манастиря до 1182 року; сюди, наприклад, треба однести звістку про смерть новгородського єпископа Ніфонта, що прийшов до Київа зустрінути царгородського митрополита Костянтина, і був похований у печері Теодосія, „бѣ бо имѣя велику любовь къ святѣй Богородици и къ отцю Ѳедосью“; далі оповідається з його слів про його видіння; літописець називає його „поборникомъ
- ↑ Вказівки, з мотивами, про місцеві записи зроблені П. М. Бестужевим-Рюміним, стор. 115–151.
