отъ Господа Бога моего“ (стор. 433–434). Тут мотив високоморальний — про зруйнування людности князем, який повинен обороняти її. В думі про Олексія Поповича — теж пімста божа за гріх Олексія, який згадав, що коли він з Пирятина виїздив, „опрощення з пан отцем і з пані маткою не брав, і на свого старшого брата великий гнів покладав, і близьких сусідів хліба й соли безневинно збавляв, діти маліі, вдови старіі стремням у груди мовкав, безпечно по вулицях конем гуляв, против церкви, дому божого, проізжав, шапки з себе не знімав, хреста на себе не клав. За те я, панове, великий гріх маю, тепер погибаю“ (Антонович і Драгоманов, Истор. пѣсни малорус. нар. I). Треба сказати, що гріх Ігоря безмірно більший і реальніший, ніж Олексія Поповича. Літопис яскраво малює нам картину м. Глібова, взятого на щит Ігорем. Гріх Олексія Поповича складніший і менш реальний, і його найбільша вина, що він не вшанував батька-матери, і тому-то його не могла врятувати вже батькова й материна молитва; далі він не пошанував божої церкви, а нарешті топтав конем, як і Ігор з дружиною, малих дітей і старих удовиць.
Є й инакша редакція цього оповідання в Лаврентівському спискові літопису, яка одрізняється од київської. А крім того, цей сюжет оброблений був і автором „Слова о полку Игоревь“, та ні літописне оповідання не було джерелом для „Слова“, ні навпаки.
6) Останнє окреме оповідання київського літопису — це оповідання про збудування кн. Рюриком Ростиславичем кам'яної стіни в київському Михайлівському видубицькому манастирі (стор. 475–479). Та в цьому оповіданню більше релігійних міркуваннів, ніж фактичних вказівок; та є серед них одно дуже поважне — це вказівка на того архітектора, що збудував цюю стіну. Стіна була закладена під церквою св. Михаїла над Дніпром на Видубичах. За 116 років ніхто з київських князів не одважився збудувати цю стіну, а зробив це п'ятий князь — Рюрик: „изообрѣте бо подобна дѣлу и ходожника и во своихъ си приятелехъ, имене(мъ) Милонѣгъ, Петръ же по крещению“ (стор. 476).
Звертаючися до щорічних записів, можна про них висловитися, що вони були записані не в одному Київі; чи краще сказати, що до Київського літопису було занесено багато звісток не київського походження: деякі з них записувалися по ріжних місцях щорічно деякі могли бути складені і в місцеві зводи, на зразок київського. До 1146 року головними щорічними записами були київські джерела, які торкалися найбільше Володимира Мономаха, його роду й ріжних київських манастирів. Прихильність до Володимира яскраво вияв-
