дакція), так і в київо-печерському манастирі (київо-печерська редакція „Повѣсти“). Першої первісної редакції „Повѣсти“ не можна реставрувати, але можна реставрувати другу й третю редакції (Сильвестрівську й Київо-Печерську). Цю пробу й робить акад. О. О. Шахматов у свойому виданню, розподіляючи також ті частині „Повѣсти“, які дійшли до нас, між обома цими редакціями. Для другої редакції оснівним списком являється Лаврентівський, але брались на увагу й инші списки; в основу 3-ої редакції принято Іпатський список. Таким чином видання О. О. Шахматова дає зміст початкового зводу. Головне джерело „Повѣсти“, початковий звід, О. О. Шахматов дає в самому тексті „Повѣсти“ особливим більшим шрифтом. Ті статі, які не ввійшли до „Повѣсти“, О. О. Шахматов надрукував у додатках. Усюди О. О. Шахматов робить вказівки на джерела. Друга редакція кінчиться на 332 стор., третя — на 358-й.
Розглянемо тепер нарешті загальний зміст „Повѣсти временныхъ лѣтъ“ і її джерела. „Повѣсть складаєтся з: а) коротших записів, занесених туди з раніших літописів чи зводів або записаних самовидцями і б) ширших оповідань. І ті і ті об'єднані хронологією, розподілені по роках, що йдуть у послідовному порядку, починаючи з 6360 (852) і кінчаючи 6625 (1117), тоб-то „Повѣсть“ охоплює 265 років. Иноді короткий запис про якогось діяча (наприклад, про смерть його) поповнюється його характеристикою. Часто траплюються вставки й ліричні відступи. Починається „Повѣсть“ космографічним уривком, що торкається топографії й етнографії відомого тоді світу й головним джерелом якого являєтся візантійський хроніст Георгій Амартол (Шахматовъ, „Повѣсть временныхъ лѣтъ“, стор. 1–6). Далі йдуть ще важніші для нас слов'янська топографія й етнографія, серед них і слов'яно-руська, і опис так званого варязького шляху, який зв'язаний з легендою про ап. Андрія, що теж ніби одбув подорож по цьому шляху (стор. 5–8). Далі окреме оповідання про початок Київа з топографічною легендою про трьох братів — Кия, Щека й Хорива, а за ним надзвичайно цінна для нас слов'яноруська й чудська етнографія (8–10). До старої слов'яно-руської етнографії належать і дальші уривки про долю дунайських слов'ян і про місцевості, зайняті слов'яно-руськими племенами (новий їх реєстр, стор. 11–12), і характеристика їх звичаїв, що до неї додано характеристику звичаїв инших поганських народів (12–16). Останній уривок теж має етнографічний зміст і торкається відносин полян до хазарів (стор. 16–17). Усі ці уривки об'єднуються тим, що торкаються стародавньої географії й етнографії, починаючи з усесвітньої і кінчаючи слов'яно-руською. Об'єднує їх також і те, що вони зв'язані з київським
