для дѣтей старшаго возраста П. Кулишъ. СПБ. 1846, 2+114“, яка первісно була надрукована в часописі для дітей „Звѣздочка“ «3-ье Отдѣленіе» не знайшло доказів, що Куліш належав до Кирило-Методіївського брацтва, і тому його не обвинувачувано, але цар Микола I, по докладу Дубельта, обвинуватив його за його „Повѣсть объ украинскомъ народѣ“ і поклав таку характерну для нього резолюцію: «Третье отдѣленіе слабо разсматривало книгу Кулиша. На два мѣсяца въ крѣпость, потомъ въ отдаленныя губерніи с запрещеніемъ служить по Министерству Народнаго Просвѣщенія» [1]. І ще більші кари наложені були, не кажучи вже про Шевченка, на Гулака, од якого можливо було сподіватися видатних наукових праць по історії слав'янщини. Заборонено для продажу „Украинскія баллады“ і „Вѣтку“ М. І. Костомарова, „Україну“ та „Михайла Чарнишенка“ П. Куліша. Почали утискати навіть статті на російській мові про Україну. Слова „Малороссія“, „Украина“, „Гетманщина“ визнавалися нецензурними. 1858 року цензура викинула кільки сторінок з літопису Граб'янки, й вони були надруковані тільки в наші часи.
У кінці 50-х років XIX ст., після смерти Миколи I, трохи поліпшало громадське становище на Вкраїні; тоді вводилася воля для селян, появилася в Петербурзі „Основа“, де згуртувалася українська громада на чолі з Шевченком, Костомаровим, Кулішем, Білозерським, де Куліш почав друкувати свою „Історію України од найдавніших часів“. Але це трівало ненадовго: „Основа“ зачинилася, і історія Куліша, добре задумана й науково викладена, не була закінчена. Проти українських письменників і громадських діячів почалися утиски і ганьба, і становище їх, як це видко, наприклад, з автобіографічних уривків В. Б. Антоновича, було дуже тяжке. Щирий приятель В. Б. Антоновича Т. Рильський склав популярні начерки української історії для народа; підосланий агент поліції викрав у нього уривки з них; про це було зроблено слідство, і книжка тоді (1861 року) не побачила світу, а видається тільки зараз редакцією „Нашого Минулого“[2]. 1863 р. було видано наказа про заборону українського слова; „высочайшія повелѣнія“ 1876 і 1881 років його стверджували, доповнювали й поширювали, і тільки 1905 р. вирішено було їх переглянути і запрохати думку про це Петроградської Академії Наук, Київського й Харківського Університетів і
