сам уже вибере найбільш підручне, пригоже для нього слово, аби тільки йому не перешкоджували в цьому. Виходить це не погано…, і багацько думок і образів, які мають і загальне значіння, зовсім би й не родилося без провінціяльних жаргонів. А відносно вивозу на всесвітній ринок, так ми добре пам'ятаємо, що при ньому свої можуть пухнути з голоду, і щоб установити нормальну зовнішню торгівлю, найкраще буде усунути цей голод. А дорікали в тім, що вони хотіли немов обезглуздити простих людей, відсуваючи їх од користування язиком пануючих станів; хотіли, але не могли, завдяки відповідним заходам царської влади та розсудливости самого народу, для якого немов є неприємний, на їх думку, місцевий жаргон у школі й книжці. Але послідовний націоналіст не хоче зберігати темряву, а бажає тільки, щоб відбувалося педагогічне вимагання — не нехтувати силами учнів. Взагалі кажучи, денаціоналізація це погане виховування, етична болість, це повне користування засобами уразливости, ослаблення енергії мислі, пустка витиснутих і нічим не заповнених форм свідомості, дезорганізація суспільства, бо чужомовна школа, коли ті, що пригнічують, близькі до тих, кого пригнічують, доводить до муки; тут теж денаціоналізація і ріжниця тільки числова. Великий і багатий руський літературний язик набірається сил і багацтва з народніх наріччів, і розмір цілого залежить од правильного розвитку складових його частин[1]. Тут, як бачимо, нема того націоналістичного шовінізму, що вперто стоїть за зовнішні національні форми життя: навпаки — висловлюється зовсім правдива думка, що ці форми можуть зовсім зникнути, що не всяка народність може відродитися, а тільки та, додам од себе, яка буде захоплена ідеєю відродження. Автор гостро висловлюється тільки проти примушування, звідки б воно не йшло, але треба додати до цього, що примушування неприємне не тільки в формі примусового онімечення, ополячення, обрусіння, але і в формі примусової українізації, бо це буде вже шовінізм. У О. О. Потебні національна ідея не протилежна ідеї інтернаціоналізму, брацтва народів на соціяльному грунті, але навпаки.
Коли Україна-Русь справді стояла на битому шляху, по якому проходило багацько народів, коли її постійно руйнували й нищили кочовики — народи тюркського коліна, особливо половці, то й не дивно, що при цих нападах згинула величезна сила історичних пам'ятників і розвідок. Нам відомо взагалі, якого високого розвитку досягла була культура Київської Русі і яка там була сила літопи-
- ↑ „Отчетъ о 22-мъ присужденіи Уваровскихъ премій“, стор. 92–97.
