Сторінка:Багалій Д. І. Нарис української історіографії, т. I, Літописи, вип. 1.pdf/27

чіння, бо цим не порушується ні історичне існування українського народу з його язиком, чи мовою чи наріччям, ні тим більше право і можливість дальшого розвитку цієї мови і перетворення її в багатий науково-літературний язик, бо цей розвиток і диференціяція являються нормальним шляхом в розвитку слав'янських мов взагалі. Безумовно, українська народня мова дуже близька до великоруської, як і український літературний язик найближчий до руського літературного язика. І тут немає нічого некорисного ні для того, ні для другого: це рідні брати, і не треба штучно їх відріжняти. Досить близька українська мова і до польської, бо всі ці мови є слав'янські, хоч однакові слова ще не свідчать про те, що вони у когось чужого позичені. З цього в усякому разі не можливо робити висновку, що українська мова є провінціяльний жаргон і що вона не зможе розвинутися при сприяючих обставинах в літературно-наукову. Великоруська мова є теж, як і українська, наріччя ідеального руського праязика. Певних критеріїв між язиком і наріччям немає. Чи так, чи инакше, а українські народні говори складаються в певну язикову цілість, яка має свої фонетичні, морфологічні і синтаксичні прикмети. Український нарід з боку етнографічного й антропологічного відріжняється од своїх сусідів великорусів і білорусів менш, од других слав'ян більш, як національний індивідуум, хоч і сам поділяється на групи. Географічні обставини його життя мали великий вплив на витворення з ріжних груп єдиної нації. Мобілізація населення відіграла дуже поважну ролю в цьому процесі об'єднання: вона змішувала українську людність і її говори і доводила їх до одноманітних форм, до пануючої народньої мови — Київсько-Полтавсько-Харківського осередку, — що на її підставі утворився в XIX ст. і український літературний язик. Старі ж архаїчні діялекти затрималися тільки на окраїнах. Ця мобілізація люду мала великий вплив і на історію народу: на заході були Карпатські гори, на півночі ліси з болотами й нетрями, а на півдні далеко простяглися степи — полтавське й харківське передстеп'я і справжній Запоріжський степ, де панували колишні кочовики. Галицька площина, полуднева Волинь, середня Подніпрянщина і Донецький водозбір були призначені для головної ролі в суспільному й культурному розвитку українського народу. Далі на захід було куди безпечніше, ніж на сході, хоч би напр. Донецькому, бо йому постійно загрожували степовики-кочовики. Але все таки тільки в Подніпрянщині, в натуральному осередкові української землі, широко роскинулося й яскраво проявилося українське життя. Людність підо впливом кочовиків посувалася на північ і захід, де був захист від них, і потім знову звідтіля