тався до польського короля Ягайла з проханням не врізувати його прав і привілеїв. Літописець надає навіть литовським панам ріжні римські герби, яких у них ніколи справді не було.
Змістом своїм список Биховця розділюється на три частині: перша — найцікавіша і разом з тим найбільша, але важка для зрозуміння. Матеріял у ній дуже ріжноманітний. Охоплює вона добу од початку литовського князівства до Ольгердової смерти, тоб-то до кінця XIII віку і була-б вона нам у великій пригоді, як-би автор позаносив був просто до свого літопису всі ті перекази, що він чув. Та ні! Він поставив собі инакшу мету — і зробив це підо впливом тодішніх обставин політичного й громадського життя — він забажав дати історію стародавньої Литви, литовського князівства за ті часи, коли воно ще не існувало, як держава. За-для цього він по-своєму систематизує й переставляє записані ним перекази і переносить сучасний йому суспільний устрій на ту далеку старовину і веде історію тієї доби, жадних не маючи певних матеріялів. Це і є оснівна історична авторова помилка. І через те користуватися цією частиною літопису дуже трудно, бо треба найперше розкласти на частини всенький матеріял, виділити в ньому вигадки од правди, імовірні оповідання пристосувати до певних осіб, яких вони справді торкаються, і до тієї доби, до котрої вони належать, то що. І тоді виявилось-би, що чимало оповіданнів довелось-би геть одкинути, бо не відповідають вони вимогам історичної критики. Оповідання першої частини складаються із народніх і фамільних переказів та деяких звісток, узятих із Іпатського літопису. Народні перекази засновано на топографічних назвах, що зберіглися в народній пам'яті; фамільні легенди позичив літописець у представників цих фамілій, у значних литовських панів. Легенди ці він наводить дуже радо: иноді він перериває своє оповідання, щоб докинути слово про того чи иншого представника старого литовського шляхетського роду, наприклад, про кн. Друцьких, Немиричів, Воловичів, то що. Очевидна річ, що до рук його попали документи цих фамілій, і він заніс їх цілком до свого зводу. Усе це, без жадного критичного розбору, зібрав автор до купи і на основі їх силувався скласти послідовне оповідання про походження литовського народу та про його долю од найдавніших часів до прийняття христіянства. І через те у цій частині страшенна сила анахронізмів, суперечностей і перекручувань фактів; хронології нема; частенько за один факт оповідається двічі, тільки з іменнями ріжними, або події з однієї особи переносяться на иншу. Отакий характер має літопис до Ольгердової смерти (до 1377 р.).
