wypisano“ (стор. 532). Про вбивство Жигмонта ми маємо окреме оповідання. Відношення автора до Жигмонта неприхильне і вороже за те, що Жигмонт нищив шляхту і хотів зате над нею піднести “rożay chlopski psiu krow“ (стор. 533). Таке саме окреме оповідання становить і оповідання про боротьбу Казимира з Михайлом Жигмонтовичем до його смерти. З часів після смерти Казимира і до кінця, події описано однією особою, сучасником подій, мабуть чи не з волинської землі. Автор сам за себе згадує, наприклад, оповідаючи за князя Глинського: „o kotorom budem daley mnoho dywnoho pisaty“ (стор. 561). Війну з татарами 1506 року описано теж сучасником і самовидцем.
Таким чином, за джерела для повної редакції були: 1) народні перекази (про початкову історію Литви до Мендовга, про зміну князів од Войшелга до Гедиміна, про заснування Вільна, про Ольгердів напад на Москву, про чудо св. хреста, про нелади Витовта з Москвою, про коронацію Витовта); 2) запозичення з галицько-волинського літопису (про Мендовга, Войшелга, Товтивила, Тройнату, Тройдена); 3) окремі оповідання і записи, що частина з них увійшла до зводу з инших джерел, друга частина з'явилася тут уперше (про січу під Дубровною, про боротьбу Свидригайлову з Ягайлом, про вбивство Жигмонта, про боротьбу Михайла Жигмонтовича з Казимиром, про боротьбу Казимира з тевтонами і Георгієм Под'єбрадом) і 4) щорічні записи.
Взагалі ці висновки можна приймати, і про окремі оповідання, і про щорічні записи, і особливо про запозичення з короткої редакції (це дуже цінні фактичні вказівки автора). Деякий сумнів викликає занадто рішучий характер вказівок на тії події, що оповідання про них складено було виключно на підставі народніх переказів. Ми гадаємо, що наприклад, оповідання про Витовтову коронацію складено було не на підставі народніх переказів, а на підставі якихосы більш-менш офіційних актів, бо була це справа чималого міжнароднього значіння. Од неї мусіли залишитися навіть у канцелярії деякі документи. А що в повній редакції за подію цю оповідається значно ширше, ніж у короткій, то це річ цілком зрозуміла і не може це правити за довід, що все це вигадано. Далі мусимо ми сказати, що не все те, що складене на основі переказів, засновано на народніх переказах. Як автор Повѣсти временныхъ лѣть де-в-чому був ученим систематиком і сам утворював свої гіпотези (про початок Русі, про переселення слов'ян із Дунаю), так і автор повної редакції литовського літопису був ще більшим систематиком і складачем книжних (топографічних, генеалогічних) легенд. А в літописі багато топогра-
