історіографії ще було не мало пережитків старої доби, тим більше, що гострі національні питання дуже помітно відбивалися й відбиваються навіть у сучасних історичних працях. Щоб пересвідчитися в цьому, треба тільки згадати про „Історію Русов“, про те, як яскраво відбилися ці національні мотиви в історичних працях П. О. Куліша і Г. Ф. Карпова, які гострі суперечки виникли на цьому грунті між „сѣверянами и южанами“, як казав О. М. Пипін.
Наприкінці XVIII ст. набуває великого значіння історична критика, яка з'являється цінним здобутком історіографії XIX і XX ст.; вона головним чином утворила з історії справжню науку. І треба зазначити, що батьком її, по правді, треба лічити німецького вченого історика, академика Російської Академії Наук, дослідника нашого старого україно-руського літопису „Повѣсти временныхъ лѣтъ“, Августа Людвига Шлецера. На його знаменитому „Несторі“ виховалося ціле покоління старих россійських істориків до Карамзина та Погодина. В своїх наукових працях Шлецер стояв на міцному науковому грунті, і він повстав проти теократичного розуміння історичного процесу; нічогісінько не приймав без критики, на віру; не вірив жадним авторитетам і шукав тільки єдиної правди-істини. „Prima lex historiae — писав він — ne quid falsi dicat“. Письменник, казав він, це офіційний, не здобуваючий платні слуга суспільства, доброхітний радник народа. Коли урядовці зберігають свою владу навіть тоді, коли загублять свій розум, письменник, навпаки, має силу лише тоді й доти, доки вдержує свій глузд; не треба боятися письменників, які несуть сояшний промінь в темні країни таємного поневолення, нетерпимости, лицемірства: нехай жахаються прихильники темряви того, що письменники виносять на світ Божий. У Германії великими представниками скептицізму й історичної критики були Нібур і Ранке. Під їх прапором йшли російські та українські історики нових часів. Історична критика має своїм завданням досліджувати джерела, визначувати їх певність і поділяється на нижчу та вищу критику. Перша пояснює автентичність джерела, добу, місце його написання і автора; друга вирішує питання про певність самого оповідання, показує, чи міг знати автор те, про що оповідав, чи щирий він у своїх оповіданнях. Окрім цієї формальної критики, є ще инша, реальна, яка розбірає вже правдивість самих подій і спірається, головним чином, на можливости історичної дійсности того чи иншого факту. Методи історичної критики взагалі прості та елементарні і мають своєю підставою здоровий розум; окрім того, сучасна історіографія виробила цілу низку спеціяльних правил, яких повинен додержуватися кожний дослідник, а саме: уникати апріорних
