Менглігиреїв брат, солтан Єпончак (стор. 143 та пор. ще звістки на стор. 144–145). Під 1482 роком теж читаємо: „царь Перекопьский Минъ Кгирей, аж Кгиреєвъ сынъ, славный великый град Киевъ, матере градовомъ, добылъ и жьжогъ и воеводоу Киевьского пана Ивана Ходковича в Ърдоу, звелъ (стор. 147).
Розділюється літопис на дві частині: першу — новгородську і другу — Київську. До другої частини занесено уривки із смоленського літопису, що до нас не дійшов, а частиною увійшов до воскресенського списку. Автор користувався, як джерелом, тим західньо-руським літописом з 1377 року, що його потому видав Данилович[1]. Ю. Тиховський[2] ділить літопис на 4 частини: перша кінчиться 1500 роком, друга частина — це уривки з литовського літопису, третя — це окреме оповідання про січу під Оршею (перемогу Литви над Москвою) та похвала кн. Острозькому. Написано воно чи не духовною особою, але з поетичними прикрасами, що нагадують Слово о полку Игоревѣ тай українські народні думи. Й саме воно ніби віршом писане.
И тых збитых плоти
Звѣри и птици ядять,
По земли кости волочачи,
А стопленых водами
Рыбы клюють (стор. 152)
Або знов кінцева похвала:
Великославномоу государю
Королю Жикгимонтоу Казимировичоу
Буди честь и слава на вѣкы:
Побѣдившемоу недроуга своего
Великого князя
Василіа Московского.
А гетману его вдатномоу
Князю Костянтиноу Ивановичоу Острозскомоу
Дай, Боже, здоровье и щастье вперед
Лѣпшее, как нынѣ побил
Силоу великоую Московскоую,
Абы так побивал
Силноую рать татарскоую,
Проливаючи кровъ их
Бессоурменьскоую (стор. 154).
