з його яскравістю, живучістю, поетичністю. Але літописання широко було розповсюднене в литовській державі; до того, підкреслити треба, що літописи велися не литовською мовою, а тодішньою українською літературною (західньо-руською) мовою. Це свідчить за високе становище української культури в литовській державі.
Звернемося тепер до короткого огляду самих літописів. Київський літопис зветься супрасльський од імення супрасльського манастиря в білостоцькому повіті на Гродненщині. Видав його кн. Оболенський, слов'янськими літерами, під таким заголовком: „Супрасльская рукопись, содержащая Новгородскую и Кіевскую сокращенныя лѣтописи“ (М. 1836, XXIV, 172, 32). Спершу оповідається тут за руських князів з IX–XVI в., до 1516 року (од 127 до 156 сторінки). Події XIV–XV в. — це тогочасні записи про київську землю, про Волинь і про Литву. Оповідання правдиві; скрізь позначено роки, місяці ба й дні, коли відбувалася подія. Що автор був сучасником описаних київських подій, це видко, наприклад, з отакої його звістки під 1495 роком за пошесть у литовській і ляській землі та на Волині: „нас же Господь Богъ избавил (од пошести), ради молитвъ пречистое его Матере“ (стор. 141). Але разом з цим ми бачимо тут і сучасника волинських подій. Бо згадавши за кн. Костянтина Ивановича Острозького, він далі каже: „гетману єго (короля Жигимонта), вдатномоу князю Костянтиноу Ивановичоу Острожскомоу дай, Боже, здоровьє и щастьє вперед лѣпшеє; как нынѣ побил силоу великоую Московскоую, абы так побивал силноую рать татарскоую, проливаючи кровь их бессоурменьскоую (стор. 154).
Цікаві оповідання літопису про напади татарські. Під 1491 роком читаємо: „Приходиша Тамарове Завольскыи на Волыньскую землю десят тысящь, много зла сътвориша оу Волыньской земли и в Лядской; Володимери церкви Божіи пожгли и великоую церковь Пречистое мурованоую и мѣсто, а людей по мъстом и по селом и по дорогам без числа посекли и в полон побрали. И събращася Волынци з Ляхи, Божіею помощію и пречистое его Матере оугониша их недалече от Жеславля и побиша поганых и полон отполониша, мало нечто втекло их, и тыя от зимы измроша, не дошедших своих влоусовъ“ (ст. 139). Року знов 1496-го сини перекопського хана Менгирея приходили і сплюндрували волинську землю: „и церковь и монастырь святого Николы в Жидычине съжгоща, и полоноу безчислено взяша, а ины посекоша, и обогнаша князя Семена Юрьевича и пана Василя Хрепмовича, намѣстника Володимерьскаго, и князя Костянтина Острозкаго и всѣх Волынцов въ градѣ Ровном“ (стор. 142). І ще раз прийшов і сплюндрував волинську землю
