и холопомъ называеться, и дани хотять, живота не чаеть и грозы приходять. О злая честь татарьская! Або знов отакі поетичні вислови: „бѣ бо дерзъ и храборъ, отъ главы и до ногу его не бѣ на нем порока: Володимеръ Мономахъ пилъ золотомъ шоломомъ Донъ; костью лечи [1]. Проте рівночасно з отакими високо поетичними висловами дуже часто зустрічаються в цьому літописові і вислови штучні, витієваті, на зразок церковно-слов'янських хитросплетінь.
Нарешті познайомимось, хай і коротко, та систематично, із змістом галицько-волинського літопису, тай перелічимо окремі його оповідання.
Починається літопис характеристикою князя Романа галицького, що літописець називає його „самодержьцемъ всея Руси“. Воєнними своїми успіхами нагадував Роман діда свого, Мономаха. З цієї нагоди літописець подає нам гарну, чудову легенду з боротьби Мономаха із половцями; а саме про отого гудця (співця) Ора, що половецькими піснями своїми та тим, що дав ханові Отрокові понюхати євшан-зілля, нагадав ханові, що його Мономах прогнав був до Обезів за залізні ворота, за його рідну землю: краще — сказав хан — на своїй рідній землі свої кості скласти, ніж бути славним у чужому краї, і повернувся в землю половецьку, а од його народився славний у літописах половецьких хан Кончак, „иже снесе Сулу“. Далі йде широке оповідання про тую колотнечу, що почалася за малолітства двох синів Романових: Данила та Василька (старшенькому було тоді 4 роки, а молодшому — 2); яке скрутне було їхнє становище, видко з того, що вони разом з матірю своєю мусіли втекти з Володимира до поляків, причому Данило втік із своїм дядьком, а Василька схопив піп укупі з нянькою його і проніс його через діру у мійській стіні; тоді Данила виправили до угорського короля і цей узяв його під свою опіку (стор. 480–482). Боротьба була завзята і всі хапалися жорстоких засобів, щоб заволодіти галицько-волинською землею: сіверські князі Ігоревичі, приміром, убили 500 галицьких бояр, — та бояри одомстилися і повісили трьох Ігоревичів; вони вигнали з Галича й Данилову матір (стор. 484–486). Бояри вже настільки були вбилися в силу, що на великому княжому столі посадили одного із своїх — боярина Володислава і його за це потім заточили (487–488). З подробицями оповідається за відносини до всіх сусідів-угрів, поляків, половців і литовців, й за боротьбу з ними. Трапляються і такі випадкові, та дуже важливі, звістки, як, наприклад, вказівка на
- ↑ А. Никольскій, О языкѣ Ипатской лѣтописи — Р. Ф. В., т. XLII, стор. 96–99. (=1899, кн. 3–4).
